Повернення героїв: Запорізькі паралімпійці розповіли, як скучили за мамами, містом і борщем

Вони не були на Запоріжжі два місяці. Стільки тривали збори, тренування й олімпіада. Повернулися справжніми героями, адже такого врожаю нагород запорізькі паралімпійці ще не збирали – одинадцять медалей на десятьох! До того ж саме запоріжці "благословили" нашу збірну на перемоги – перша золота медаль була покладена до паралімпійської скарбнички України запоріжанкою – дзюдоїсткою Інною Черняк. Інна до Запоріжжя ще не приїхала, її чекають тут в понеділок, 26 вересня. Тож поки не чула на рідній землі ані оплесків, ані вигуків: "Чемпіони!", "Вітаємо!", "Пишаємося вами!", якими 23 вересня на центральній площі міста зустріли своїх героїв запоріжці.

Герої були радісні, втомлені, дещо розгублені гарячою зустріччю, занадто скромні, як здалося порталу Depo.Запоріжжя. Хто не приховував гордісті за перемоги, так це тренери. Що ж, в них є всі підстави пишатися своїми вихованцями і своєї роботою.   

Тренер з настільного тенісу Валентина Пачина багато років виховує дітей з фізичними вадами. Саме їй завдячують золотими медалями Паралімпіади Михайло Попов та Максим Ніколенко, які вибороли їх у змаганнях з настільного тенісу у командному заліку серед спортсменів з порушенням опорно-рухового апарату. Валентина пам’ятає кожен крок своїх вихованців до перемоги. Із собою вона принесла світлину, де майбутній чемпіон Михайло Попов ще одинадцятирічний – зовсім маленький, але міцно тримає обома руками грамоту за перше місце на змаганнях.

"Мішу його тато привів. Максима внук мій загітував зайнятися настільним тенісом. На всіх змаганнях вони у мене завжди посідали призові місця. Після Лондона мені так захотілося, щоб вони стояли під нашим національним прапором і звучав Гімн України, і я нарешті дочекалася цього щасливого моменту. Слідкувала за олімпіадою по телевізору, і не спала, і плакала. Переживала, як тренер і як мати, бо вони до мене прийшли дітьми", - розповідає Валентина Пачина, і показує фотографію:"Ось, на фотознімку Міша, у середині, ще зовсім маленький".

Валентина Пачина продовжує тренувати дітей із фізичними вадами, сподівається, що й вони також будуть чемпіонами. “Зараз продовжую тренувати. У мене п’ятеро вихованців. Дуже здібні. Будуть новими чемпіонами, у нас уже є третє місце по Україні”, - каже Валентина.

Самі тенісисти-чемпіони наразі мріють про відпочинок. Розуміють його по-різному. Вони зовсім не схожі характерами. Навіть трохи дивно, що виступають разом, напевно, доповнюють один одного. Усміхнений Михайло, який більше за все скучив за смаколиками мами і дружини. “Радію, що нарешті вдома. Хочу відпочити та домашніх страв. Моя жінка добре готує, і мама також. Все смачно. Так що не пропаду”, - жартома каже чемпіон.

Та зібраний, серйозний Максим:  “Дуже радий прийому, вражає. Дякую землякам-запоріжцям. Вдома хочу побути на одинці з Богом, щоб мати духовний та тілесний відпочинок. Олімпійське золото, воно дуже тяжке, і це є сукупність багатьох чинників, на які ми завжди маємо зважати, щоб досягти успіху”. Після олімпіади хлопець продовжить навчання у богословському вузі. Мріє стати пастором. Де, ще не визначився, але спортом продовжить займатися і сподівається, що ця паралімпійська нагорода неостаннє його золото.

Ще одна героїня Паралімпіади Марина Вербова. Це був олімпійський дебют дівчини. І відразу – медаль. Поки що бронзова. Але Марина впевнена, що її головні перемоги попереду. “Бронза – п’ятдесят метрів на спині плавання. Це моя перша бронза, перша олімпіада. Тренував Олег Геннадієвич Удалов. Шість років. Була чемпіонкою і призеркою Європи. А це моя перша палалімпіада. Запоріжжя – рідне! Скучила за містом. А ще не терпиться посмакувати домашніми стравами, які готує моя мама. Хочу її борщу та картопляне пюре”, - поділилася Марина.

Впевнений, що його головні перемоги попереду, й легкоатлет срібний призер Паралімпіади зі штовхання ядра Микола Діброва. Золото він збирається здобути вже за чотири роки – в Японії.  "Мені тільки двадцять років. Перемога стала можливою, завдяки моїм тренерам Тамарі Володимирівні Едішерашвілі та Вірі Вікторівні Жир. Звісно, поїду у Токіо і зроблю золото", - запевняє хлопець.

Не втрачає оптимізму і запоріжанка Раїса Топоркова. Вона не змогла здобути нагороди на змаганнях з пауерліфтингу, проте впевнена, що за чотири роки в Токіо їй посміхнеться вдача. "Я не дуже добре виступила цього разу. Не задоволена. На те були певні причини, про які не хочу говорити. Дай, Боже, якщо все буде добре, поїду в Токіо. Мій тренер Сергій Михайлович Кумейко – на олімпіаді підтримував мене, заспокоював, щоб я не переймалася через поразку", - каже Раїса. Спортсменка теж скучила за борщами в далекій Бразилії, навіть готова готувати їх власноруч. "Якщо чесно, я не люблю куховарити, а приїду додому, наварю собі борщу з м’ясом і наїмся", - поділися Раїса "найближчими планами".

Тим часом у Запоріжжі готуються до вшанування героїв. Воно відбудеться в понеділок, 26 вересня, в облдержадміністрації. Тут збереться вже вся запорізька "блискуча десятка". Обласна влада обіцяє гідно нагородити спортсменів – 2 млн. грн. уже виділили з обласного бюджету на преміювання олімпійців і паралімпійців. Правда, спортивні чиновники кажуть, що ще "не розробили механізм преміювання, тож гроші віддадуть згодом".   

Нагадаємо, на Паралімпіаді в Ріо серед запоріжців медалі також здобули Марина Помазан – срібло на змаганнях з легкої атлетики і Вікторія Савцова – три срібла і одну бронзу на змаганнях з плавання. Загалом, у запорізької команди три золотих, п’ять срібних і дві бронзові медалі. На всіх же українці здобули 117 нагород. З них найвищого ґатунку  - 41, срібних - 37, бронзових – 39. Цей результат приніс Україні третє місце у медальному заліку і став найкращим за всі роки участі команди у Паралімпійських іграх.