Дерева, що говорять: Про кого розповідають запорізькі дуби

Даремно, що Запоріжжя - степовий край, цар усіх дерев - міцний дуб чудово себе тут відчуває. О! Запорізькі дуби багато чого побачили на своїх віках і завжди готові розповісти уважному слухачеві дивовижні історії. Портал Depo.Запоріжжя слухав уважно, тож тепер готовий переказати ці історії своїм читачам.

Як запорожці Січ оплакували

Парк “Дубовий гай” у старій частині Запоріжжя є улюбленим місцем відпочинку містян. Офіційно відкрили його у 1956 році. Але ця місцевість була популярною ще в позаминулому столітті - під тутешніми дубами полюбляли відпочивати запорожці.

Сучасні запоріжці традицію продовжують. Особливо багатолюдно у парку у вихідні. Різноманітні атракціони, харчевні, катання на конях і навіть на верблюді. У парку забавки – на будь-який смак, аби на те грошей вистачило. Але тутешні постійні відвідувачі перевагу віддають прогулянці під стародавніми дубами. Кажуть, тут особлива, дуже сильна позитивна енергетика.

Розкішна чимала ділянка 250-річних дубів розташована осторонь розважальних закладів, бо є ботанічною пам’яткою природи і охороняється Законом. Саме цей куточок парка й є найулюбленішим місцем для прогулянок серед запоріжців.

За давньою легендою, яку корінні містяни передають з вуст в вуста, ці дуби посадили запорозькі козаки в пам’ять про зруйновану Запорозьку Січ. Старі люди переповідають, що запорожці зі сльозами на очах саджали молоденькі деревця.

У парку ці 250-річні дуби ростуть рядами. Це свідчить про те, що алея є рукотворною, тож легенда, ймовірно, відповідає дійсності. За припущеннями запорізького краєзнавця Анатолія Сокура, дуби посадили або у 1734 році, коли запорозькі козаки вийшли “з-під хана”, або ж, що більш ймовірно, у 1829 році, коли повернулися “з-за Дунаю” на чолі з отаманом Йосипом Гладким.

Крім козацьких дубів, запорізький міський парк Дубовий гай славився ще й Дубом Махна. Ріс він серед вікових дубів, і весь був протиканий залізяками. Про нього також ходили різні легенди, а знущання над реліктовим деревом приписували махновцям. Нібито на підпитку вони шаблями та різними іншими металевими предметами, які трапились під руку, пробивали ствол цього дубу. Хтозна, як воно було насправді, але краєзнавці, щоб врятувати артефакт, ще за Сталінських часів прикріпили на нього табличку: “Исторический дуб. Под этим дубом летом 1921 года собирался Александровский исполнительньій комитет”. На жаль, коли комуністи з’ясували, що це неправда, викорчували дуб з корінням. Це сталося у 1977 році. А яму залили бетоном. Тепер тут доріжка, і мало хто здогадується, що ходить по тому місцю, де ріс той легендарний дуб.

Ліворуч від сходів з мосту ріс Дуб Махна. Тепер це доріжка вздовж ділянки 250-річних дубів.

Дубу “батька” Запорозької історії завжди весело

122-річний дуб, що височить поряд зі стойкою бару літнього ресторану “Олександрівський повіт” - згадка про відомого українського історика, археолога, етнографа, фольклориста, краєзнавця, педагога, засновника історичного музею та архіву Запоріжжя Якова Новицького. Цей дуб - один з трьох, що висадив Новицький у себе на подвір’ї. Дуб дивом вцілів. Працівники ресторану запевняють, що вони та відвідувачі дуб Новицького не ображають, дбайливо ставляться. Біля дубу народ п’є та гуляє, тож, певно, історичному дереву тут завжди весело.

У Якова Новицького була велика родина: чотири доньки та два сини. Тож, для сім’ї він збудував великий будинок на вулиці Олександрівській, 55 (до декомунізації – вулиця Дзержинського), а на подвір’ї, у 1894 році, посадив три дубки. Два з них, як стверджують місцеві краєзнавці, загинули. Або ж їх, швидше за все, викорчували, коли зносили будинок Новицького, це вже за радянських часів.

Утім, знищений був не лише будинок. Наразі достеменно невідомо, де останки Якова Новицького. Поховали його на Пилипівському цвинтарі, що був розташований неподалік, в кількохсот метрах від вулиці Олександрівської. За радянських часів на цвинтарі зруйнували Пилипівську церкву, а поверх довколишніх могил, прямо на кістках, споруди гуртожиток педінституту (нині Запорізький національний університет), стадіон та житлові будинки.

Яків Новицький досліджував Хортицю, Великий Луг, руїни всіх Запорозьких Січей, тісно співпрацював з Дмитром Яворницьким. Заснував та у 1913 році відкрив історичний музей, директором якого був до 1925 року (нині — Запорізький обласний краєзнавчий музей). В останні роки життя (1919 - 1925) він також працював завідуючим створеного ним архіву (тепер Державний історичний архів Запорізької області).

Помер Яків Новицький 19 травня 1925 року. “Вдячні” земляки, як то не парадоксально, пам’ятника йому так й не встановили. Тож про “батька” Запорозької історії тепер запоріжцям нагадує власноруч висаджений ним і дивом вцілілий дуб.

Дуб, що “врізав дуба”

Від легендарного 700-річного Запорозького дубу на сьогодні майже нічого не лишилося. Він повністю розвалився. А ще на Покрову минулого року – одна з його гілок зеленіла, подавала надію…

До радянських часів ніякого ажіотажу довкола вікового дубу не було. Ріс собі, то й ріс. За переказами, першими його намагалися спилити махновці, на дрова. Відтяли лише одну гілку. Навіть пилку зламали. Далі руйнувати дерево не дали тутешні мешканці, гуртом відважно відігнали махновців.

Другий замах рихтував Гітлер. Кажуть, ніби хотів акуратно розпилити дуб на шматки і перевезти до Німеччини. Про це чимало різних байок складено. Одну історію записав тут запорізький краєзнавець Юрій Вілінов у 1971 році. За переказом тутешньої мешканки, її бабуся за Гітлера “влипла” в халепу з цим дубом. Її та ще кількох гарних дівчат місцеві фашистські прихвостні відібрали, щоб догодити Гітлеру, який прибув до Запоріжжя та прагнув оглянути цей віковий дуб. За задумами поліцаїв, оголені дівчата замість коней, впряжені у шарабану (відкрита карета, нашкалт тачанки), мали катати фюрера довкола дубу. Скасували це свавілля німецькі офіцери.

Третій замах на 700-річний дуб ледь не стався за Сталіна. За переказами Нечипора Дейкуна, який опікувався реліктовим віковим дубом у повоєнні роки, невідомо звідки пішли чутки, що нібито відвар з кори багатолітнього дубу лікує абсолютно всі болячки. Тож народ й посунув за “панацеєю”. Тривалий час Нечипору довелося днювати і ночувати біля дубу, поки вщухла ця народна “лихоманка”.

Наприкінці сімдесятих років минулого століття дуб сягав майже тридцяти семи метрів у висоту. Діаметр крони – 43 метри. А в обхваті стовбура – 6,32 метра. Плодоносив двічі на рік і давав до чотирьох центнерів жолудів.

У дев’яностих – зсох і оголився. Фахівці намагалися його врятувати, але марно.
8 травня 2015 року в дерево влучила блискавка – гілку, яка відпала. Інші також сухі гілки підпиралися спеціальними риштуваннями. Лише одна – зеленіла, як останній подих перед смертю. У 2016 році дуб розвалився і сухі гілки завалилися під риштування.

На думку деяких містян, не можна було біля 700-річного дубу споруджувати церкву московського патріархаті та ресторацію, влаштовувати масові гуляння. Зрозуміло, на цьому кмітливі особи заробляли гроші, але ж недовго. 700-річний символ Запорожжя, як то кажуть, “врізав дуба”.