"Чорні кішки" в одностроях: Як бандити звільнене Запоріжжя тероризували

Яскраву картинку повоєнного бандитизму 1940-х намалювали в своєму романі "Ера милосердя" брати Вайнери. На відміну від знятого за ним серіалу "Місце зустрічі змінити не можна", де головний лиходій Фокс лише вдавав із себе фронтовика, у романі натякалося, що він і справді воював. Ані його прототип, ані прототип ще одного бандита-фронтовика з "Чорної кішки" Сергія Левченка не були якимись унікальними прикладами. Для того, аби в цьому переконатися, достатньо ознайомитися з цікавим документом, датованим січнем 1944 року.

Це – доповідь на ім'я Наркома внутрішніх справ УРСР Рясного про здійснення агентурно-оперативної діяльності відділом із боротьби з бандитизмом УНКВС по Запорізькій області. Розпочинається вона з переліку скоєних 1944 року тяжких злочинів. Усі вони пов'язані із червоноармійцями чи - принаймні, за документом, - особами у червоноармійських одностроях.

Новий 1944 рік в Запорізькій області розпочався з гучного пограбування: 1 січня двоє чоловіків, одягнених у форму червоноармійців, здійснили наліт на помешкання Олени Масько, яка проживала у колгоспі "Червоне Озеро" Куйбишевського району. Під час пограбування вдома господарки не було - лише її неповнолітня дитина. Грабіжники, погрожуючи малій ножем та револьвером, "вигребли" з хати усе, що могло мати хоч якусь цінність. Після цього втекли у невідомому напрямку. Розшуки зловмисників співробітниками Куйбишевського районного управління НКВС результату не дали.

Наступний бандитський злочин не змусив на себе довго чекати. На Різдво пограбування зафіксували на території Соснівської сільської ради Чернігівського району. Злочин був скоєний у квартирі Тетяни Єфименко. Цього разу до грабежу вдалися четверо чоловіків, одягнених у червоноармійську форму.

Того ж дня злочинців знайшли і заарештували оперативники Чернігівського районного НКВС на залізничній станції Стульнево. Нальотчики і справді були військовими, хоча і "штрафниками". Роман Кочергін (він же Комаров-Камнев) - учасник Сталінградської битви; Данило Валуйський - фронтовик, що п'ять разів був поранений у боях; Афанасій Савін, призваний у вересні 1943 року; Микола Шиков - фронтовик.

Слідство встановило, що незадовго до нового року - 28 грудня - військовою комендатурою міста Сталіно (нині Донецьк) на формувальний пункт станції Федорівка Запорізької області була направлена команда штрафників із 32 осіб у супроводі п'яти бійців комендантського взводу. 5 січня 1944 року вони прибули на станцію Стульнево, де й розквартирувалися. Четверо штрафників пішли зі станції у село, де дістали горілки й пиячили. Шиков, вже будучи на підпитку, повернувся на станцію, забрав у сплячого конвоїра автомат й повернувся до компанії. Після цього червоноармійці вирушили на пошуки пригод.

Спершу військові намагалися чимось поживитися у квартирі Катерини Неліної, вибили вікна, безцільно стріляли. Однак господарка завчасно накивала п'ятами, а червоноармієць Верзулов, який в той час перебував у квартирі жінки, хоч і з "боєм", але її речі відстояв.

Несолоно посьорбавши четвірка рушила далі. Військові завітали до голови колгоспу, якого просили влаштувати їх на ніч. Той посприяв - розквартирував четвірку у помешканні Тетяни Єфименко, яка на їхнє прохання наготувала вечері. Смачно повечерявши, червоноармійці вирішили "віддячити". Кочергін та Шиков заблокували господарку у кімнаті і, погрожуючи зброєю, примусили сидіти мовчки. Савін із Валуйським тим часом "підчистили" все, що змогли - загалом на суму в 15 тисяч рублів. А вже після цього усі спокійно рушили у Чернігівку, де й були заарештовані.

Не пройшло і десяти днів, як на Запоріжжі стався черговий гучний злочин - 17 січня у селі Пришиб Михайлівського району було вбито молоду жінку Марію Подзолкіну. На місці пригоди відразу виїхали слідчі НКВС. Вони встановили, що 9 січня, прямуючи до своєї військової частини у Пришиб, до своєї матері Христини та невістки (дружини брата) Марії завітав лейтенант Василь Подзолкін. На гостинах він, зокрема, поцікавився у матері поведінкою невістки. Розповідь виявилася, м'яко кажучи, малоприємною. Та розказала, що невістка під час окупації мала інтимні стосунки з німецьким солдатами й офіцерами. Лейтенант "вибухнув": (мовою документа) "выразил свою ненависть к жене брата тем, что брат его на фронте, красный офицер, защищает Родину, а жена его ведет разгульный образ жизни и сожительствует с немцами". Незабаром Подзолкін відправив матір до старшого брата, а сам застрелив невістку пострілом впритул та втік у невідомому напрямку. Розшукати вбивцю не вдалося, незважаючи на те, що до його розшуків окрім оперативників НКВС підключили СМЕРШ.

Загалом, лише упродовж січня 1944 року оперативники виявили дві бандитські групи, в яких перебували шість осіб. Ліквідували одну банду - заарештовали вже згадану четвірку. На обліку Запорізького НКВ на кінець місяця перебували двоє бандитів-одинаків та три банди, що складалися з вісьмох людей, зокрема, червоноармійців.

Це була ще одна війна. Геть негероїчна. Утім, війна не може мати лише один чи два кольори у своєму висвітленні. І, загалом, до таких питань треба підходити обережно, виважено. Без ідеологічного нашарування. Але попри це, не має бути заборонених для висвітлення тем. Бо там, де є таємниці, найбільш рясно проростають міфи. А з міфами, як і з бур'яном, боротися дуже важко.