"Ватниця" Люба: Я тепер змушена купувати ваш українських хліб та возити його до "ДНР"

При цьому, вони продовжують клясти "хунту", але отримують статуси переселенців і вишукуються в черги за гривнями, які їм виплачує Україна.

Портал Depo.Запоріжжя познайомився з сепаратисткою Любою, яка кілька років тому переїхала з наразі окупованої Макіївки до Запорізькій області. Жіночка щиро ненавидить українських військових і торгує "гуманітаркою", яку отримує в "ДНР". Двоє її синів ходили на мітинги і референдуми в Донецьку, а зараз воюють на боці окупантів.  Їм катастрофічно не вистачає грошей та продуктів, проте повертатися до України сепаратисти не збираються

"Ми з чоловіком переїхали до Запорізької області – у батьківську хату, коли ще не було війни. В Макїївці в нас лишилася двокімнатна квартира. Ми думали накопити трохи грошей та зробити там ремонт, аби квартиру здавати. Як тільки навели лад, почалася війна. Квартирантів ми не пустили, бо якщо "ополченці" дізнаються, що є вільне житло, квартиру можуть відібрати", - з сумом розказує Люба.

За її словами, наразі на окупованій території діють свої закони та правила. Зокрема, терористи можуть без суда та слідства відібрати все, що їм приглянеться: квартиру, машину, бізнес. Кажуть, все йде лише на потреби так званого "ополченія".

"Мій старший син змушений був віддати свою машину на вимогу "ополченців". Їм перечити не можна, бо відразу б`ють або ж заарештовують. Навіть, якщо це свої», - жаліється Люба. Вона по-секрету зізнається, що свого часу в немилість потрапив навіть її молодший син, який знаходиться в рядах "ДНР" – зламав ногу і попросив лікарняний, що зовсім не сподобалось терористам: ті вирішили, що чоловік замислив диверсію. За це його на тиждень заарештували.

"Мої сини не воюють. Вони лише служать в "ДНР", у штабі. Бо працювати в Донецьку нема де, а жити якось треба. Їхати теж нема куди, бо там у дітей квартири. Якщо вони переїдуть до України, хто дасть їм житло? Тож і змушені залишатися там", - зітхаючи розповідає наша співрозмовниця. Питання, що змушувало її синів виходити на "референдуми", кликати Путіна і з розпростертими обіймами зустрічати "зелених чоловічків", Люба лишає без відповіді.

Проте, вона у всіх барвах розповідає про жахи життя у "ДНР".

"Дуже важко і страшно. Там немає своїх, у всіх бачать ворогів. Там не можна нікому й слова проти сказати – відразу б`ють або заарештовують.

Там платять зарплати і пенсії в російських рублях, в два рази більше, ніж ми отримували при Україні. Тобто, якщо в мене пенсія була 4 тисячі гривень, зараз я отримую 8 тисяч рублів (до речі, паралельно Люба отримує пенсію і в Запорізькій області, окрім того, враховуючи її місце прописки, вона отримала статус вимушеного переселенця - авт). Але ж на ці гроші неможна нічого купити - продукти неймовірно дорогі. Товари завозять з України, проте вони в два, а то й три рази дорожчі, ніж тут. Я щотижня їжджу до своїх. Купую тут український хліб і везу туди - в Макіївку і Донецьк, бо там його купити нереально", - жаліється Люба.

Повертаючись з окупованої території до Запоріжжя, раз в місяць Люба везе з собою "презенти" від терористів, які вони називають гуманітарною допомогою. Проте,й ними мешканці окупованого Донбасу вже не задоволені:

"Останні півроку "гуманітарки" дають набагато менше. Раніше, на кожного члена сім`ї видавали по чотири кілограми муки, по два кілограми макаронних виробів, літр олії, по два кілограми різної крупи (два найменування), консерви, згущене молоко. Зараз же усього – в половину менше", - розповідає жінка.

За гуманітаркою до окупованого Донбасу вона їздить частіше одна, без чоловіка. Бо при отриманні продуктових наборів  не обов`язкова особиста присутність нужденного – достатньо лише показати його паспорт з донецькою пропискою.

Те, що дають терористи (до речі, за її словами, в пакунках здебільшого товари українського виробництва) пані Люба везе на Запорожчину і продає місцевим пенсіонерам. Трішки дешевше, аніж в магазині. Те, що макарони з мукою приїхали з війни, нікого не бентежить…

По завершенні нашої розмови "ватниця" Люба розплакалась. Каже, що чекає не дочекається, коли вже закінчиться війна. Дуже переживає за дітей та хоче повернутися додому. На Донбас без терористів, проте не в український Донбас…