Замковий комплекс, що побудували на території нинішньої Василівки кілька поколінь російських вельмож Попових, вражав сучасників і розмахом, і архітектурою. Його називали перлиною в степу. Хоча варто зазначити, що насамперед перлиною була місцевість, на краю якої побудували замок. З давніх-давен вона мала назву Великий Луг. Це був благодатний край - Едем за дніпровськими порогами. Попови, схоже, усвідомлювали, який ласий шмат відірвали, оскільки незважаючи на те, що в них були землі в Криму, вирішили будувати головний свій палац на території сучасної Василівки. Палацу не відводилася роль родового гнізда. Розкішний комплекс мав виконувати ті самі функції, що, наприклад, Межигір'я Януковича – тішити власника та його гостей. Хоча маєток Попових не є замком у прямому значені цього слова, тобто укріпленою будівлею, через стилізацію садиби під середньовіччя, і теперішні мешканці Василівки, і туристи називають її саме так – замок Попових. Не хочеться розчаровувати тих, хто вперше опиниться у Василівці і сприйме за палац стайню або флігелі, розташовані на території маєтку, але сам чотириповерховий палац до наших часів, на жаль, не зберігся. Залишилася лише одна його частина – оглядова вежа.

Маєтком можна погуляти й без гідів, але краще погодитися на професійну екскурсію. Саме під час неї можна дізнатися сумну історію зникнення палацу та розкрадання садиби, що тривало аж до наших часів. Ця частина екскурсії має красномовну назву "Руїни садиби Попових". Влаштовують для відвідувачів і невеличку мандрівку підземеллями – про деякі з них фахівці дізналися зовсім нещодавно. Ще одна частина екскурсії – вежами замку. Тут варто бути обережними, бо саме ними бродять привиди садиби Попових. Садиба Попових – не єдине, на що можна подивитися у Василівці. Зокрема вартий уваги будинок керуючого, побудований з бортів турецьких кораблів часів русько-турецької війни 1787-1791. Зберігся й будинку найкращого, за деякими даними, управляючого маєтком – Василя Петровського. Тут доживала свого віку його мати, за деякими даними, саме у Василівці похована його сестра Софія, яку було страчено за замах – до всього ще й вдалий – на Олександра II.

У центрі Василівки за постаментом тутешнього Ілліча колись був фамільний склеп Попових та Петропавлівська церква. На жаль, від них нічого не залишилося. На протилежному від маєтку Попових боці міста розташовано чи не найкращий на Запоріжжі приватний міні-зоопарк. Поруч з іншими тваринками тут мешкають звірі з колишнього маєтку екс-міністра доходів і зборів часів Януковича Олександра Клименка. Є у Василівці і своя Лиса Гора. Шлях до неї краще спитати у місцевих. В якості бонуса дорогою до Василівки або з неї можна сфотографувати місцеве "НЛО" – стаціонарний пункт ДАІ радянських часів, дійсно схожій на літаючу тарілку.

Василівка не є розвинутим туристичним центром, тож розраховувати на комфорт не варто. Мандрівка сюди саме для тих, хто хоче відкрити для себе нові куточки своєї країни. Дістатися Василівки можна із Запоріжжя: автобусом, електричкою, автівкою і навіть велосипедом, адже відстань від обласного центру близько 50 кілометрів.

Василівка не є розвинутим туристичним центром, тож розраховувати на комфорт та туристичну інфраструктуру в ній не варто. Мандрівка сюди – для тих, хто хоче відкрити для себе нові куточки своєї країни. Хоча, зазначимо, минулого року маєток Попових встановив власний туристичний рекорд – у продовж сезону тут побували понад 40 тисяч відвідувачів. Цьогоріч у музеї сподіваються на ще більше гостей, і тому вперше на території замкового комплексу роблять місце для пікників: навіс, лавочки, вирішується питання про торгівлю на території комплексу їжею. Тож тепер в садибі можна і погуляти, і відпочити, і поїсти. Встановлюють на території маєтку і санітарний блок, де можна вимити руки і виправити природні потреби в досить пристойних умовах. Крім того, упродовж сезону збираються проводити концерти та інші культурно-мистецькі заходи. У центрі Василівки є кілька продуктових крамниць і кафе. Depo.Запоріжжя рекомендує відкриту площадку "Вітерець", власниками якої є родина місцевих лікарів. Тут обіцяють величезний і найсвіжіший хот-дог лише за 15 гривень, а також інший фаст-фуд і напої. Поруч розташоване кафе "Печера" – тут можна з'їсти комплексний обід за ціною від 22 гривень. Переночувати у Василівці – а якщо не бігти "галопом по Європах", то ночувати варто – можна у мотелі "Алеро", що розташований на трасі "Харків – Сімферополь". Номери – від стандартних до люксових, вартість – від 135 до 500 гривень. Ми пропонуємо наступний план відвідин: прогулятися садибою, відпочити там, зробити селфі, далі дійти до будинку управляючого й подивитися господарчі споруди поруч. Потім вулицею Лікарняною дістатися центра міста, спуститися Соборною, дійти до електростанції і кладовища, повернутися у мотель, а зранку наступного дня поїхати до зоопарку. Якщо дуже прискоритися, то можна встигнути оглянути Василівку і одним днем, але задоволення буде не те.

Дістатися Василівки можна із Запоріжжя автобусом, електричкою, автівкою і навіть велосипедом, адже відстань від обласного центру до Садиби Попових складає близько 50 кілометрів по трасі "Харків – Сімферополь". Автобуси і маршрутки із Запоріжжя відправляються чи не кожну годину – з автовокзалу і з площі Свободи. Підійдуть також електрички, що йдуть до Мелітополя, Енергодара чи Генічеська з вокзалів "Запоріжжя-1" та "Запоріжжя-2". Виходити треба на станції "Тавричеськ". Кращим сувеніром, який можна привезти з Василівки, будуть враження і фото. На території музею також можна придбати сувенірні буклети, альбоми та магнітики. Втім, подібні магнітики можна знайти і в сувенірних крамницях Запоріжжя, а також у майстрів, що на вихідних торгують на площі Маяковського.

Навіть сьогодні, коли значна частина замку, що був найбільшим у східній Європі, незворотньо втрачена, комплекс зачаровує немов середньовічним фортечним валом, витонченими флігелями й башточками. Тож ті, хто його бачив, – а таких небагато навіть на Запоріжжі, не кажучи вже про всю Україну, – повторюють за журналістами: "перлина у степу". Хоча варто зазначити, що насамперед перлиною була місцевість, на краю якої побудували замок. Саме вона приворожила Потьомкінського товариша і особистого секретаря, генерал-майора Василя Попова.

Місцевість ця з давніх-давен мала назву Великий Луг. Дивовижний природний світ існував на території в понад 400 квадратних кілометрів між Дніпром і річкою Конкою (яку небезпідставно деякі місцеві краєзнавці вважають давним кордоном між Великою Руссю і Великим Степом, тою самою легендарною Калкою). Зелена, напоєна водами великих і маленьких річок, які постійно змінювали свої русла, джерел і джерелець, земля – так звані плавні, чагарники, очерет, листяні ліси давали прихисток тисячам тварин і птахів. Це був благодатний край, Едем за дніпровськими порогами. Кількість живності вражала: у річках – велетенські соми, осетри, стерлядь, севрюга. У лісах – вовки, олені, дикі коти, горностаї. І безліч птахів – в лісах, на озерах й болотах, на річках й у нескінченному небі.

До того ж місцевість була майже неприступною, адже пробратися туди через топі і річки могла лише обізнана людина. Тож не дивно, що запорозькі козаки, а Великий Луг це саме й була територія Січі, звали його "батьком". Великий Луг був майже повністю знищений у другій половині ХХ сторіччя – його затопили води Каховського водосховища. Є версія, що це був не стільки економічний, скільки політичний акт, бо людей, що живуть в справжньому Едемі, було дуже важко тягнути в "соціалістичний рай". Як козацька ж територія ця земля була втрачена у середині ХVIII сторіччя, коли Катерина II знищила Січ та почала роздавати ці благодатні землі своїм вельможам. Ось так наприкінці XVIII сторіччя Василь Попов став нероздільним володарем понад 40 тисяч гектарів чи не найпривабливішої у світі – або, принаймні, в Російській імперії – землі. Околиці Василівки і зараз вражають краєвидами, але для тих, хто хоче уявити собі, як виглядали ці місця у триста років тому, варто починати шлях сюди із Запоріжжя, а саме з легендарної Хортиці, на якій збереглися шматочки Великого Лугу – знамениті Хортицькі плавні.

Територію сучасної Василівки освоювали кілька поколінь Попових. Вельможі Попови, схоже, усвідомлювали, який ласий шмат відірвали в Едемі за дніпровськими порогами. Адже незважаючи на те, що в них були землі в Криму (у тамтешній Оленівці є "рідний брат" Василівського замку), вирішили будувати головний свій палац на території сучасної Василівки. Варто зазначити, що палацу не відводилася роль родового гнізда, домашнього затишного вогнища. Розкішний комплекс мав виконувати ті самі функції, що наприклад, Межигір'я Януковича – тішити власника та його гостей, серед яких, коли землі перейшли внуку Василя Степановича Попова – Василю Павловичу, був і Великий князь Михайло, рідний брат імператора Олександра II. Вони розважалися, полювали, мабуть, тягали туди дівчат – місцевих або "спеціально замовлених". Проте оскільки виховувалися Попови все ж таки не на задвірках Єнакієва, то їхній замковий комплекс вражав не лише кількістю вкладених у нього грошей, але й вишуканим стилем.

Територію сучасної Василівки освоювали кілька поколінь Попових. Потьомкінський секретар Василь Степанович почав лише облаштування маєтку, вийшовши у відставку за Павла I. Його син Павло Васильович висадив сади і виноградники. Слава ж будівельника найбільшого в східній Європі замкового комплексу дісталася Василю Павловичу – онуку потьомкінського секретаря. Саме він вирішив побудувати палац, що затьмарить славу Воронцовського в кримській Алупці. І, за багатьма свідченнями, це йому вдалося.

Комплекс почали будувати у 60-х роках XIX сторіччя. Саме у XIX сторіччі до Російської імперії дістався й набув шаленої популярності неготичний (або, як його ще називали, псевдоготичний) стиль, яким вже півтора сторіччя захоплювалася західна Європа. Попов був, кажучи сучасною мовою, в "тренді" й побудував свій палац за неготичними принципами. Ось звідки взялася стилізація під середньовічний замок, усі ці вежі, шпилі, елементи бароко, романського стилю, стіни, що копіюють Московський кремль, фасад стайні, стилізований під фортецю на валу тощо.

"Замок Попових" – саме так майже завжди кажуть про комплекс, побудований Поповими у Василівці. Але насправді замку в прямому значенні цього слова, тобто укріпленої будівлі, тут ніколи не було. Назва з'явилася через стилізацію маєтку під середньовіччя. І на цьому маленькі "розчарування" не закінчуються, а лише починаються. Уперше опинившись на території садиби турист неодмінно сприйме за "замок" стайню або один з трьох флігелів, що розташовані на території маєтку. Вони, поза сумнівів, того варті, але самого чотирьохповерхового палацу до наших часів, на жаль, не збереглося. У середині маєтку залишилася лише одна його частина – оглядова вежа. Достеменно відомо, що палац було споруджено з місцевих матеріалів: біля Василівки у Попових були потужності для виробництва цегли. Периметр головного будинку становив 42 на 45 метрів. У ньому були розміщені лазні (фінські, римські, російські тощо), бальна зала, вітальні, картинна галерея, бібліотека, колекція старовинної зброї, згодом з'явився етнографічний музей. На останньому поверсі була обладнана обсерваторія з телескопом. Палац і пейзажній парк навколо нього прикрашали вишукані мармурові статуї роботи італійських скульпторів.

Сьогодні побачити, як виглядав палац Попових, можна в музеї, розташованому на території садиби. Там є точна, хоча, звісно ж, дуже зменшена копія, усього палацового комплексу. Протягом багатьох років вважалося, що садибу Попових від початку до кінця побудував мелітопольський архітектор Олександр Агеєнко, що доклав рук і таланту до архітектурного обличчя не лише Мелітополя, але й Москви. Так, у російській столиці за його проектами збудовані дитячий притулок на Спиридонівці, прибутковий будинок Московського купецького товариства на Кузнецькому Мосту тощо. Але нещодавно дослідники з'ясували, що, скоріше за все, сам палац було побудовано Миколою Бенуа, головним архітектором Петергофу. Це ще один привід посумувати, що палац не зберігся до нашого часу.

Неможливо не провести паралелі між тим, що відбувалося у замку на початку минулого сторіччя, й тим, що відбувається зараз на сході України чи, наприклад, у сирійській Пальмірі, адже дії терористів завжди однакові Вхід на територію маєтку Попових, що розташований десь за півкілометра від автостанції та неподалік залізничної станції, коштує за нинішніх часів копійки – 15 гривень для дорослих і 11 гривень для дітей. Фотографувати або знімати на відео садибу можна безкоштовно. Однієї-двох годин вистачить, щоб помилуватися псевдосередньовічними красотами та зробити кілька десятків селфі. Проте ми пропонуємо погодитися на екскурсію маєтком, вартість якої складає 50 гривень для дорослих і 30 гривень для дітей. Саме під час неї можна дізнатися сумну історію зникнення палацу та розкрадання маєтку, що тривало аж до наших часів. Ця частина екскурсії має красномовну назву "Руїни садиби Попових". Гід розповість, як місцеві люмпени та більшовики нищили унікальний садово-парковий комплекс, як червоноармійці, створивши у 1917-1921 роках у замку військову частину, влаштовували змагання з розбивання витончених мармурових статуй. "Вони розбивали мармурові статуї, в п'яному угарі піднімалися на верхній поверх замку і скидали статуї – перевіряли, розіб'ються чи ні. Той, у кого статуя не розбивалася, вважався таким, що програв. Його відправляли в винні погреби, і він повинен був притягти ящик вина, який всі вони і випивали", – переказує директор історико-культурного заповідника Валерій Стойчев місцеві легенди, про які дослідники раніше не знали. Уламки мармурових статуй зберігаються в музеї, наразі їх збираються встановлювати просто неба у рамках проекту "Руїни садиби Попових".

Директор заповіднику зазначає, що неможливо не провести паралелі між тим, що відбувалося у замку на початку минулого сторіччя, з тим, що відбувається зараз, зокрема, на сході країни, адже терористи по відношенню до культурної спадщини завжди поводяться однаково. Розкажуть в музеї і про те, що згодом, зрозумівши, яку перлину нищила, радянська влада почне розповідати, що палац був зруйнований за часів вже німецької окупації в Другу світову війну. Ось як в своїй "Педагогічній поемі" згадував про садибу Попова Антон Макаренко, який в листопаді 1925 року завітав до василівського маєтку, маючи намір розташувати там свою педагогічну колонію: "На краю знаменитого Великого Луга, здається, на тому самому місці, де стояла хата Тараса Бульби, в кутку між Дніпром і Кара-Чекрак несподівано в степу витягнулися довгі пагорби. Між ними Кара-Чекрак прямою стрілою прагне до Дніпра, навіть і на річку не схожий – канал, а на високому березі його – диво. Високі зубчасті стіни, за стінами – палаци, загострені і круглі покрівлі, переплутані у казковому безладі".

Для гостей у маєтку влаштовують і невеличку мандрівку підземеллями, про деякі з яких фахівці дізналися буквально останніми роками. Минулорічний сезон був особливо вдалий для дослідників, тож відвідувачам буде, що побачити і послухати. Екскурсія підвалами і підземеллями відбувається зі свічками в руках, тож поціновувачі м'якого екстриму мають бути задоволені. Ще одна частина екскурсії пролягає вежами замку. Тут треба бути обережними, бо, подейкують, саме ними бродять привиди садиби Попових. Старовинний замок на Запоріжжі потрохи розкриває свої підземні таємниці. Третій сезон археологічних досліджень на території історико-архітектурного музею-заповідника приніс дослідниками чимало відкриттів.

Археологам вдалося знайти чотири підземні кімнати. "Закінчується третій сезон, знайдено чотири кімнати, причому серед останніх знахідок – це фрагмент каміна, – розповів директор історико-культурного заповідника Валерій Стойчев. – Також виявлена піч – чи тут була лазня, чи піч для обігріву підвальних приміщень палацу. Крім цього, виявлені ще кімнати, які збереглися, що дає можливість для подальшої дослідницької роботи". Археологи припускають, що розриті ними нові підземелля – це початок підземного ходу, що було прокладено до берега місцевої річки. Директор музею розповідає, що до 2012 року підземелля вважалися більше міфом, ніж реальністю, але дослідження за допомогою георадарів підтвердили їхнє існування. І ці підземні знахідки дуже важливі для дослідників, адже наземна частина замку майже зруйнована, залишилася єдина башта. Тим більше, що зруйнував замок, який пережив часи так званої Громадянської та Другої світової війни, не час, а люди: у середині ХХ століття місцеві жителі розібрали частину замку на будматеріали. У замку й наразі нескладно знайти фрагменти "культурного прошарку" радянських часів: написи на стінах, які залишили вихованці інтернату, свого часу розташованого у замкових приміщеннях, а також пляшки з-під алкогольних напоїв тих часів, зокрема горілки "Пшеничної". Не дивно, що таємничі підземелля у старовинному замку не дають спокою шукачам пригод і скарбів, адже чимало хто вважає, що там можуть бути заховані фамільні дорогоцінності сім'ї Попових. Проте директор музею каже, що головним скарбом є сам комплекс. І по закінченню розкопок збираються водити до таємничих підземель екскурсії.

До садиби Попових також можна завітати у пошуках потойбічного. Скоріш за все, під час екскурсії про привиди Василівського маєтку не розповідатимуть, але якщо поставити таке питання або окремо підійти до когось з нечисленного персоналу музею-заповідника, то можна дізнатися, хто саме вештається тут ночами, скрипить мостинами та лякає співробітників. Найвідоміший привід садиби – гладка дама у нічній сорочці. Хто вона така та який стосунок має до замку, ніхто не знає. Більше відомо про іншу примару – теж даму, яка нібито покінчила життя самогубством, скинувшись з оглядової вежі, де за панських часів була обсерваторія. За легендою, це була грузинська чи черкеська княжна, яку власник маєтку привіз до Василівки. Самогубство ж вона вчинила або від великої, але не розділеної любові до володаря маєтку, або ж навпаки, через небажання бути запертою у його "золотій клітці". Як часто буває, легенда не позбавлена деяких правдивих фактів, але геть не відповідає дійсності. Правда полягає в тому, що свою дружину Олену Ерістові (Ерістову) другий власник маєтку Павло Попов дійсно привіз з Кавказу, і вона дійсно була з тамтешньої знаті, що вела рід від царя Іраклія II. Але жодних ескапад, тим більше спроб самогубства ця добре вихована пані не вчиняла. Вона пережила свого чоловіка, поховала його, а за кілька років потому впала зі сходів оглядової вежі і померла.

Звісно, не кожна людина вбивається насмерть, упавши зі сходів, тож смерть жінки обросла легендами. Тома в одному з жіночих привидів замку – молодій прекрасній панянці – і бачать саме її, Хоча Олені на момент смерті було вже добряче за сорок, й вона мала двох дорослих дітей. Уже у ХХ сторіччі в садибі відбулося чимало жахливих речей: тут влаштовували розстріли і катування більшовики, за часів Другої світової на території маєтку розташовувався і німецький, і радянський військові шпиталі, тож закатованих, загиблих чи неупокоєних тут вистачало. Про це кажуть навіть екстрасенси, які час від часу навіщають садибу в пошуках потойбічного. Утім енергетика на території маєтку Попових здається все ж позитивною: зелено, багато квітів, під деревами стоять затишні лавочки… У маєтку є музейні зали, але враховуючи те, що садиба була розграбована, цікавих речей в них небагато. А тих, що мають безпосереднє відношення до Попових, ще менше. Загалом, музейні зали значно поступаються самому маєтку в плані вражень. Принаймні поки що, бо у співробітників музею чимало цікавих ідей щодо майбутньої організації музейного простору.

Розбудова "Поповим-першим" цих територій почалася ще наприкінці XVIII сторіччя, крім безпосередньо маєтку з того часу і до кінця XIX сторіччі тут з'явилося чимало інших цікавих споруд. Розташовані вони здебільшого на двох вулицях нинішнього міста – Лікарняній та Соборній (колишній Леніна). Насамперед вартий уваги розташований буквально у трьохстах метрах від замкового комплексу будинок управляючого. Цікавий він тим, що побудований з бортів турецьких кораблів, які Василь Степанович Попов, учасник русько-турецької війни 1787-1791, кажучи сучасною мовою, "скримздив" після перемоги. Будинок, до слова, перебуває у досить непоганому стані, зараз в ньому розташовується дирекція музею. Ще одна цікавинка – електростанція: її разом з метеостанцією, що входила до мережі метеостанцій Російської імперії, побудував наприкінці ХІХ сторіччя Василь Павлович Попов. Стан електростанції, на відмінку від оселі управляючого, жахливий.

У ще одному будинку на Лікарняній, в якому мешкав найкращий, за деякими даними, управляючий маєтком – Василь Перовський, зараз розташована, власне, лікарня. Будинок є пам'яткою архітектури, а то хто саме в ньому жив, не вказується. Проте відомо, що тут доживала свого віку мати Василя та його сестри-царевбивці Софії – Варвара Перовська. За деякими даними, саме у Василівці поховала вона свою доньку, яку було страчено за замах на Олександра II. На місцевому цвинтарі поруч є дві могили: одна з написом "Варвара Степанівна Перовська", інша безіменна, дивна – кам'яний нагробок немов перев'язаний мотузкою. За однією з версій, Варвара Перовська, як дочка героя війни 1812 року та онука ад'ютанта Суворова, за сприяння власника Василівського маєтку Попова, могла викупити тіло страченої доньки і таємно поховати у Василівці. За іншою версією, могила Софії Перовської може бути кенотафом – з грецької це перекладається як "порожня могила" – тобто пам'ятником у вигляді нагробка, який робили, коли прах покійного був недоступний для поховання.

Тим більше, що мати дуже страждала за страченою донькою – в її кімнаті, крім ліжка, крісла та портрета Софії на стіні, більше нічого не було. Так чи інакше, але про могилу першої в Російській імперії жінки-царевбивці й до теперішнього часу мало кому відомо, тож заглянути на місцеве кладовище не завадить – поховання Перовських розташовані ліворуч від центрального входу. Центр Василівки легко впізнати по порожньому постаменту від тутешнього Ілліча. Але це, звісно, не пам'ятка. Найцікавіше – за пагорбом, на якому стояв "вождь пролетаріату": фамільний склеп Попових та Петропавловська церква, яку Олена Ерістові (Ерістова) за власний кошт побудувала над могилою чоловіка, Павла Попова. Від цих двох будівель нічого не залишилося – там зараз сквер з зеленою травичкою. Місцеві у переважній своїй більшості навіть не чули ані про церкву, ані про поховання. А от директор музею-заповіднику "Садиба Попових" Валерій Стойчев має серйозний намір найближчим часом розкрити склеп. Між тим, частина мармурового надгробка Василя Павловича – велика плита молочно-білого італійського мармуру з викарбуваним на ній хрестом – перебуває на території музею. Після війни вона використовувалася у місцевій чи то пральні, чи то пекарні – по ній катали важкі залізні візки, від чого вона й розкололося. Потім виконувала роль сходинки у друкарні. Що ж, більшовики вміли не лишати від "старого світу" ані каменя на камені, ані згадки.

У місцевому приватному зоопарку мешкають звірі, покинуті міністром часів Януковича. На протилежному від маєтку Попових боці Василівки – на вул. Степовій, 8, – є чи не найкращий на Запоріжжі приватний міні-зоопарк. Тут зроблено чудовий ландшафтний дизайн, а всі тварини добре доглянуті. Зоопарк відомий, насамперед, своїми берберійськими левами, час від часу в родинах царів звірячого світу народжуються чарівні малюки. Крім левів там живуть ведмеді, тигри та інші тварини. Власники зоопарку приймають до себе, зокрема, "проблемних звірів", покинутих чи потребуючих реабілітації. Наприклад, тут мешкають "клименківські" ведмеді і тигри – тварини з колишнього маєтку екс-міністра доходів і зборів часів Януковича Олександра Клименка, яких посадовець-втікач кинув напризволяще.

Зоопарк працює без вихідних, з 9:00 до 18:00. Для дітей до 7 років вхід безкоштовний, для решти – 25 гривень. Є у Василівці і своя Лиса гора, в яку під час грози нерідко влучають блискавиці, і яка, як і замок Попових, овіяна легендами. Шлях до неї краще спитати у місцевих.